Голос Дмитра Гнатюка чули навіть ті, хто жодного разу не був в оперному театрі. Саме він першим заспівав «Два кольори», «Києве мій» у його виконанні знала вся країна, а його баритон пів століття звучав у головних партіях Національної опери. Такого поєднання — академічної школи і впізнаваності естрадного співака — в українській музиці майже не було ні до, ні після нього.
Коротка довідка: головні факти про артиста
Дмитро Гнатюк прожив довге життя, і майже все воно було пов’язане зі сценою. Основні віхи — у таблиці.
| Параметр | Значення |
|---|---|
| Повне ім’я | Дмитро Михайлович Гнатюк |
| Роки життя | 28 березня 1925 — 29 квітня 2016 (прожив 91 рік) |
| Місце народження | село Старосілля (нині Мамаївці), Чернівецька область |
| Голос | баритон |
| Освіта | Київська консерваторія імені П. І. Чайковського (1951, клас Івана Паторжинського), Київський інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (1975) |
| Ключові посади | соліст, директор (1979–1980), головний режисер і художній керівник Національної опери України (1988–2011) |
| Найвищі звання | Герой України (2005), Народний артист України (1999), Народний артист СРСР (1960), лауреат Шевченківської премії (1973) |
| Місце поховання | Байкове кладовище в Києві |
Окремою сторінкою його життя була концертна діяльність: з камерними програмами й народними піснями він об’їхав десятки країн. Викладав вокал і в рідній консерваторії, передаючи школу молодим співакам.
Дитинство на Буковині та шлях до великої сцени
Дмитро народився 28 березня 1925 року в селі Старосілля — сьогодні це Мамаївці на Чернівеччині. Тоді Північна Буковина входила до Румунського королівства, і перші роки майбутнього співака минали під румунською владою.
Родина була селянською й багатодітною: мати піднімала шістьох дітей. Співати він почав рано. Спершу — у церковному хорі, потім у сільському аматорському театрі, де буковинські хлопці ставили вистави для односельців.
Справжнє навчання почалося вже після війни. Гнатюк поїхав до Києва, вступив до музичного училища, а звідти — до Київської консерваторії імені Чайковського. Його вчителем став Іван Паторжинський, знаменитий бас і соліст Київської опери. Саме він поставив учневі голос і відшліфував техніку, з якою той вийшов на професійну сцену. Консерваторію Гнатюк закінчив 1951 року.
Оперна кар’єра та провідні партії в Національній опері
Одразу після консерваторії молодого баритона взяли до трупи Київського театру опери та балету. Дуже скоро він став його провідним солістом — і лишався ним десятиліттями.
Сила Гнатюка була не тільки в голосі. Він працював над кожною партією як драматичний актор: шукав характер, логіку, живу пластику героя. У його репертуарі були і українська класика, і світові шедеври:
- Остап — «Тарас Бульба» Миколи Лисенка.
- Микола — «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.
- Мазепа — «Мазепа» Петра Чайковського.
- Князь Ігор — «Князь Ігор» Олександра Бородіна.
- Фігаро — «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні.
- Ріголетто — «Ріголетто» Джузеппе Верді.
- Демон — «Демон» Антона Рубінштейна.
- Жермон — «Травіата» Джузеппе Верді.
Партії Остапа в «Тарасі Бульбі» та Миколи в «Наталці Полтавці» у виконанні Гнатюка стали канонічним зразком української вокальної школи XX століття: за його записами й сценічними роботами вчилися наступні покоління баритонів.
З київською оперною сценою він лишався пов’язаний понад пів століття. Навіть очоливши театр, Гнатюк не полишив співу й продовжував виходити до публіки в улюблених партіях.
Режисерська діяльність і керівництво театром
У 1975 році Гнатюк здобув другу професію — закінчив Інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого за фахом оперного режисера. Співати він при цьому не кинув: просто до голосу додалося ще й бачення вистави загалом.
Наприкінці 1970-х він нетривалий час очолював театр як директор, а 1988 року повернувся на керівну роботу вже всерйоз — головним режисером і художнім керівником. На цій посаді Гнатюк залишався до 2011 року.
Його режисерський принцип був простим у формулюванні й складним у роботі: зберігати академічні традиції української класики й водночас ставити світові оперні шедеври на гідному рівні. Показовий факт — саме за його керівництва, 1994 року, театр отримав статус національного.
Понад двадцять років саме Гнатюк визначав, як виглядає головна оперна сцена країни: який репертуар звучить, які голоси виходять на авансцену, яким стандартам відповідає вистава.
Золотий фонд української естради: пісні, які знає кожен
Оперні співаки рідко виходять на естраду — вважається, що це різні світи. Гнатюк став винятком, і саме через естрадні пісні його ім’я знала вся країна, а не лише публіка оперних театрів:
- «Києве мій» (музика Ігоря Шамо, слова Дмитра Луценка) — пісня, що згодом стала офіційним гімном столиці;
- «Два кольори» (музика Олександра Білаша, слова Дмитра Павличка);
- «Пісня про рушник», вона ж «Рідна мати моя» (музика Платона Майбороди, слова Андрія Малишка);
- «Черемшина» (музика Василя Михайлюка, слова Миколи Юрійчука);
- «Марічка» (музика Стефана Сабадаша, слова Михайла Ткача);
- «Моя стежина» (музика Платона Майбороди, слова Андрія Малишка);
- «Чари ночі», вона ж «Сміються, плачуть солов’ї» (музика Валентина Безкоровайного, слова Олександра Олеся).
У його виконанні ці пісні стали еталонними, і саме з його інтерпретацією їх досі порівнюють. Композитори несли йому нові пісні, бо знали: якщо заспіває Гнатюк — мелодію підхопить уся країна. Так і виходило.
Родина та спростування популярного міфу про спорідненість
Дружиною артиста була Галина Макарівна Гнатюк (1927–2016) — людина, яка сама зробила чимало для української культури. Мовознавиця, доктор філологічних наук, вона багато років працювала в Інституті мовознавства імені О. О. Потебні НАН України й була серед тих, хто створював 11-томний «Словник української мови». Подружжя прожило разом понад пів століття; Галина Макарівна пережила чоловіка менш ніж на два місяці.
Їхній єдиний син — Андрій Дмитрович Гнатюк — батьковою стежкою не пішов. Він філолог, викладач французької мови.
Окремо треба розставити крапки в популярній помилці. Через однакове прізвище багато хто вважає естрадного співака Миколу Гнатюка сином Дмитра. Це не так. Микола Гнатюк, який прославився піснями «Танець на барабані» та «Птах щастя», не є ані сином, ані близьким родичем Дмитра Гнатюка — вони просто однофамільці. Єдиний син оперного співака — Андрій.
Державні відзнаки та вшанування пам’яті
Гнатюк не обмежувався сценою. У 1998–2002 роках він був народним депутатом України III скликання, а ще раніше, за радянських часів, — депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань.
Державні звання й нагороди він збирав усе життя. 1958 року Гнатюк став заслуженим артистом УРСР, а вже 1960-го — народним артистом СРСР. 1973 року отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка, а 1985-го — звання Героя Соціалістичної Праці. За незалежної України його відзначили званням народного артиста України (1999), найвищим званням Героя України (2005), а також орденом князя Ярослава Мудрого V, IV і III ступенів.
Співак був почесним громадянином Києва, Чернівців і Чернівецької області. Помер у Києві 29 квітня 2016 року, через місяць після свого 91-го дня народження. А у 2025 році культурна спільнота України відзначила 100-річчя від дня народження артиста — його записи знову звучали в концертних програмах і на радіоефірах, а студенти консерваторій досі розбирають його партії як підручник українського співу.ник українського співу.
Джерела
При підготовці матеріалу ми спиралися на ці публікації:
Гнатюк Дмитро Михайлович — uk.wikipedia.org
1925 – народився Дмитро Гнатюк, співак — uinp.gov.ua
Дмитро Гнатюк — пісні, біографія — pisni.org.ua
